"Jestem twoim Bogiem" / "' Я твій Бог''

„JESTEM TWOIM BOGIEM” /„Я ТВІЙ БОГ”

Вільно володіє англійською, французькою, італійською, російською та польською. Навчає, пише і знімає стрес працівників Державної інспекції праці у Варшаві. Вона – психолог та романістка.  До того як вона потрапила до Державної інспекції праці, то подавала гамбургери, картоплю-фрі та колу. Працювала у Франції з дітьми, а також в L’Oreal у Парижі.

Аспірант Марта Бем сьогодні одна з небагатьох спеціалістів «із» мобінґу в праці, але не лише із цього. Авторка багатьох публікацій на важкі теми, також спеціалістка з міжкультурної співпраці.

Пдуа: Говориш «мобінґ»і… «Страх боятись»?

Марта Бем: Не треба боятись, потрібно взятись за вирішення проблеми, якщо вона існує. Люди бояться про це говорити, а мобінґ проявляється на роботі так само як зі сторони працедавця, шефа, керівника щодо працівників, так і в другу сторону, тобто щодо працедавця.

Яким чином?

Таким чином, що декілька осіб звинувачує керівника в мобінґу, а згодом виявляється, що це немає нічого спільного з мобінґом. Мені відомо про випадок, коли декілька осіб звинуватили шефа, а метою було його усунення з посади, а виявилось, що його не було. Часто працівникам мобінґ плутається з відповідним виконанням службових обов’язків. Хтось від когось щось вимагає і той, від кого вимагається, звинувачує в мобінґу, але не знає, що це лише виконання обов’язків, які виникають з трудового договору.

Ще будучи студентом, Ви розпочали працю дві декади тому…

Я старалася за роботу у МакДональдс у Варшаві. Стояла у черзі по роботу, так багато було охочих. Відбувся кастинґ. Американська марка, новинка, престиж і на одне місце було багато охочих. Я отримала цю роботу. Це не була легка праця, високі вимоги відповідно до стандартів, яких треба дотримуватися. Але з мобінґом це не мало нічого спільного. Організація праці, час, цілі, обслуговування клієнта і вимоги – це нормальне відношення на роботі. Потрібно було пристосуватись до правил та дисципліни на роботі.

Ця перша праця була для мене наукою покори та трампліном до саморозвитку як людини. Ніхто для мене не буде змінювати процедури чи правила. Це був важливий життєвий досвід. Я націлено туди влаштувалась, задля власного досвіду.

Що таке важка праця, я дізналась у Франції, коли доглядала за близнюками. Повіріть, було важче, ніж в ресторані. Ці діти вимагали настільки уваги, що я не мала часу нінащо. Це було важким етапом у чужині. Ця праця була страшенно важкою. Я не давала собі ради, плакала в ночі, але я вперто собі говорила, що не повернусь додому з підігнутим хвостом. І вже за півроку я працювала асистентом архіваріуса, котрий писав про історію району і знаходився в околицях Нор-Па-де-Кале.

І нарешті робота в L’Oreal у Парижі…

Це для багатьох вершина мрій. Я потрапила у фінансовий відділ. Французів були в шоці. Така праця для польки. Підвищення, марка і жодних розумових зусиль… Нарешті я повернулась до Польщі. Я заснувала фірму і навчаю різних клієнтів французької, перекладаю книги. Моєю пасією є психологія міжкультурних стосунків.

Польсько-українських також?

Також. Коли я чую про використовування, нехтування та почуття переваги щодо громадян України, це дратує. Декому здається, що ми живемо в XIX столітті, а маємо XXI. Це почуття переваги, самозакоханість – це лікування власних комплексів. Потрібно пам’ятати, що кожна людина заслуговує на повагу і буває, що хтось, хто зараз виконує не дуже престижну роботу в Польщі, але це наприклад ординатор лікарні, інженер, чудовий вчитель в Україні. Ситуація змусила його до міграції, але ж це досі ця ж сама людина. Це не є люди другого ґатунку. Наші професори теж їздили на будівництво, лікарки працюють санітарками. Ми повинні змінити наше ставлення до них, а не лікувати за їхній рахунок власні комплекси малої людини.

Один з працівників сказав українцю, який нагадав про виплату грошей, що має покірно чекати, а «він для нього – бог».

Я маю багатьох знайомих з України. Дуже приємні люди. Однак є межі стосунків. Запевняю, що той «бог» чи йому подібні повинні усвідомлювати, що ці люди знають, де є кордони не лише терпіння, але й польсько-німецький, німецько-австрійський чи інші. Українці дивляться на нас з повагою, так як ми нагадуємо німців. Вони нас вважають цим міфічним Заходом. Польським працедавцям не вистачає поваги. Маємо біднішого сусіда, на якого можемо зверхгьо подивитись і відчути себе кращими. Якщо ці стосунки не зміняться, то вони поїдуть далі, на Захід, тому що справа не лише в заробітку, але і у відношенні до людей. Не приїжджають тут по соціальну допомогу. Прекрасно асимілюються.

Ви починали з ресторану. Як сьогодні оцінюєте той час з перспективи часу?

Це не була робота мрій. Я була молода, спрагла досвіду. Дратувало мене те, що не було окремої вбиральні для жінок, а під час інтерв’ю мене питали, чи планую мати дитину. Однак це було 20 років тому і сьогодні я помітила зміни у відношенні до працівників. Там є молоді люди, старші, одружені і неодружені, котрі мають дітей і не мають. Є також особи з обмеженими можливостями. Це добре. Особи з обмеженими можливостями теж потребують роботу, щоб їх цінували. Висновок, що працедавець, який впровадив стандарти багато років тому, теж змінив свій підхід. Важливою теж є законність і стабільність працевлаштування. Своєчасність оплати праці, професійне зростання. Це дає відчуття безпеки і можливість отримання професійного досвіду. Привчає до дисципліни, самодисципліни, обов’язковості, пунктуальності. Це позачасові вартості.

У зв’язку зі зростаючим напливом громадян інших країн до Польщі і змішуванням персоналу, чи бачите Ви якісь загрози?

Можна уникнути передбачуваних проблем. Дам приклад. Є фірма із французьким капіталом, яка є в Польщі і тут виявляється, що мають проблему між польською фірмою і центральним офісом, через те, що офіційною мовою є англійська.

Цю мову знають обидві сторони, тобто французи та поляки. У польській ментальності  англійська є демократичною мовою. Натомість французи є представниками ієрархічної культури. В англосаксонській культурі використання цієї мови є ознакою демократичного підходу до себе. І маємо конфлікт. І тут у нас конфлікт. Поляки відчули себе знехтуваними, бо зіткнулись розуміння двох культур і до цього ще мова. Поляки почувались погано, так як їхній відділ робить великий вклад в успіх фірми, є найефективнішим і має найкращі результати.

Фірма замовила навчання. Тобто діагностику причини того, чому польські менеджери почувались погано.  Після навчання виявилось, що ці люди почувались гіршими, тому що не знали французької. Що зробила фірма? Профінансувала курс французької у Франції. Виявилось, що підхід французів не мав жодного відношення до нехтування і поганого ставлення.

В польсько-українських стосунках найважливішим є нівелювання мовного бар’єру.  Інколи  неправильне розуміння не лише шкодить фірмі, але і співпраці на роботі. І якщо хтось не знає мови, одразу автоматично почувається гірше, тому що не розуміє.

Я навчаю у фірмах як працювати у команді, в якій працюють громадяни різних націй. Як позбутись стресу, як ефективно шукати розслаблення, як працювати в ґрупі, як будувати команду, як поважати людину з іншої країни, з якою нам довелось працювати у фірмі. Я розробила превентивну проґраму для фірм, для працівників і це однозначно покращує комунікацію на фірмі, розуміння, взаємні стосунки. Беру участь в проекті «Стрес на роботі, знайди рішення». Допомагає багатьом і я дуже радію з цього. Є способи, щоб його мінімізувати. Багато залежить від нашого підходу до нас самих і розуміння деяких культурних відмінностей.

Моє звернення до читачів наступне: розвивайся, вчися, не піддавайся і дай собі шанс. Я є прикладом того, як починаючи в МакДональдс можна в житті чогось досягнути.

 pdua (dad)

 

Włada biegle angielskim, francuskim, włoskim, rosyjskim i polskim. Szkoli, pisze i rozładowuje stres pracowników Państwowej Inspekcji Pracy w Warszawie. Jest psychologiem i romanistką. Zanim jednak trafiła jako ekspert do PIP-u serwowała hamburgery, frytki i colę.  Pracowała we Francji z dziećmi jak i w  L’Oreal w Paryżu.

Doktorantka Marta Bem dziś jest jedną niewielu specjalistek „od” mobbingu w pracy, ale nie tylko. Autorka szeregu publikacji na trudne tematy jak również specjalistą od współpracy międzykulturowej.

Pdua: Na hasło mobbing to „strach się bać”…?

Marta Bem: nie bać się tylko brać się za rozwiązanie problemu jeśli istnieje. Ludzie się boją o tym mówić, a mobbing występuje w pracy zarówno ze strony pracodawcy, szefa , kierownika wobec pracowników jak i w drugą stronę czyli wobec pracodawcy.

Na jakiej zasadzie?

Na takiej, że np. kilka osób oskarża kierownika o mobbing, a okazuje się, że to nie ma nic wspólnego z mobbingiem. W znanym mi przypadku kilka osób oskarżyło szefa, a chodziło o to, żeby go usunąć z pracy i okazało się, że go nie było. Często pracownikom mobbing się myli z normalnym wykonywaniem obowiązków służbowych. Ktoś czegoś od kogoś wymaga i ten od którego się wymaga oskarża o mobbing, a nie wie, że to tylko wykonanie obowiązku wynikającego z umowy o pracę.

Na studiach rozpoczęła pani pracę dwie dekady temu…

Ubiegałam się o pracę w Mc Donaldzie w Warszawie. Stałam w kolejce po pracę, tak dużo było chętnych. Odbył się casting. Amerykańska marka, nowość, prestiż i na jedno miejsce było wielu chętnych.  Dostałam się do tej pracy. To nie była łatwa praca, wysokie wymagania wynikające ze standardów, których należało przestrzegać. Z mobbingiem jednak nie miało to nic wspólnego.  Organizacja pracy, czas, cele, obsługa klienta i wymagania to normalna sprawa w pracy. Należało się dostosować do zasad i dyscypliny w pracy.

Ta pierwsza praca była dla mnie nauką pokory i trampoliną do samorozwoju jako człowieka. Nikt dla mnie nie będzie zmieniał procedur czy zasad.  To było ważne doświadczenie życiowe. Zatrudniałam się tam celowo, dla własnego doświadczenia.

Co to jest ciężka praca to poznałam później we Francji pilnując bliźniaków. Proszę mi wierzyć, było trudniej niż w restauracji. Te dzieci były tak absorbujące, że nie miałam czasu na nic. To był krok milowy na obczyźnie. Ta praca była strasznie ciężka. Nie dawałam sobie rady, płakałam w nocy, ale zaparłam się, że nie wrócę do domu z podkulonym ogonem. I po pół roku pracowałam jako asystentka archiwisty, który pisał historię regionu i mieścił się w obrębie Nord Pas de Calais.

I wreszcie praca w L’Oreal Paris…

To dla wielu był szczyt marzeń.  Trafiłam do działu finansowego. Dla Francuzów to był szok. Taka praca dla Polki. Awans, marka i żadnego wysiłku umysłowego…w końcu wróciłam do Polski. Założyłam firmę i uczę francuskiego dla różnych klientów, tłumaczę książki. Pasjonuje mnie psychologia stosunków międzykulturowych.

Polsko-ukraińskich też?

Też. Kiedy słyszę o wykorzystywaniu, lekceważeniu i poczuciu wyższości wobec obywateli Ukrainy to jest to irytujące. Niektórym się wydaje, że żyjemy w XIX wieku, a mamy XXI. To poczucie wyższości, tej buty i narcyzm to leczenie własnych kompleksów. Należy pamiętać, że każdemu człowiekowi należy się szacunek i bywa, że ktoś, kto wykonuje mało prestiżową pracę w Polsce, to być może były ordynator szpitala, inżynier, kapitalny nauczyciel na Ukrainie. Sytuacja go zmusiła do wyjazdu, ale nadal jest tym samym człowiekiem.  To nie są ludzie drugiego gatunku. Nasi profesorowie też jeździli na budowy, lekarki sprzątały jako salowe. To my musimy zmienić nasze podejście do nich, a nie leczyć ich kosztem własne kompleksy, małych ludzi.

Jeden z pracodawców odezwał się do Ukraińca, który upominał się o pieniądze, że ma czekać pokornie  „ a on jest dla niego Bogiem”.

Mam wielu znajomych ludzi z Ukrainy. Życzliwi ludzie. Są jednak granice relacji. I zapewniam, że ten „bóg” czy jemu podobni powinni mieć świadomość, że Ci ludzie wiedzą, gdzie jest granica nie tylko cierpliwości, ale i polsko-niemiecka, niemiecko-austriacka czy inne. Ukrainiec patrzy na nas w odniesieniu, że przypominamy Niemców. Oni nas tak postrzegają jako ten mityczny Zachód.  Polskim pracodawcom czasami brakuje szacunku. Mamy biedniejszego sąsiada na którego możemy popatrzeć z góry i lepiej się poczuć. Jeżeli ten stosunek się nie zmieni to oni pojadą dalej na Zachód, bo tu nie chodzi tylko o wyższe zarobki, ale stosunek do nich jako ludzi. Nie przyjeżdżają po zasiłki. Świetnie się asymilują.

Startowała pani od restauracji, dziś z perspektywy jak pani ocenia ten czas?

To nie była praca najwyższych marzeń. Byłam młoda, głodna doświadczeń. Irytowało mnie to, że nie było oddzielnej szatni dla kobiet, a podczas rozmów kwalifikacyjnych pytano czy planuję dziecko. To było jednak 20 lat temu i dziś zauważyłam zmianę w podejściu do pracowników. Są tam osoby młode, starsze, zamężne i nie, posiadające dzieci i nie. Są też osoby niepełnosprawne. To dobrze. Osoby z niepełnosprawnością też potrzebują pracy, dowartościowania. Z tego wniosek, że pracodawca, który wdrożył standardy ileś lat temu zmienił również swoje podejście. Ważna jest też legalność i stałość zatrudnienia. Terminowość wynagrodzeń, awans zawodowy. To daje poczucie bezpieczeństwa i możliwość nabycia doświadczeń zawodowych. Uczy dyscypliny, samodyscypliny, obowiązkowości, punktualności. Te wartości są ponadczasowe.

W związku z narastającym napływem obywateli innych państw do Polski i wymieszaniem kadry widzi pani jakieś zagrożenia?

Problemów można uniknąć wyprzedzająco. Podam przykład. Jest firma  z kapitałem francuskim, która jest w Polsce i nagle się okazuje, że mają problem pomiędzy polską filią, a centralą, dlatego, że językiem oficjalnym jest język angielski .

Znają ten język obie strony czyli Francuzi i Polacy. W mentalności polskiej język angielski jest językiem demokratycznym. Natomiast Francuzi są przedstawicielami kultury hierarchicznej. W kulturze anglosaskiej z kolei używanie tego języka jest oznaką demokratycznego podejścia do siebie. I mamy konflikt. Polacy czuli się pogardzani,  bo zderzyło się pojmowanie dwóch kultur i do tego jeszcze doszedł język. Polacy czuli się źle, a to ich oddział stanowił o sukcesie całej firmy, bo jest najbardziej skuteczny i ma najlepsze wyniki.

Firma zamówiła szkolenie. Czyli zdiagnozowanie co jest przyczyną tego, że świetni polscy menagerowie czuli się podle. Po szkoleniu wyszło na jaw, że Ci ludzie czuli się mniejsi, bo nie znali francuskiego. Co zrobiła firma? Sfinansowała kurs francuskiego we Francji.  Okazało się, że podejście Francuzów nie miało nic wspólnego z pogardą i złym traktowaniem.

W relacjach polsko-ukraińskich też ważne jest to, aby niwelować barierę językową. Bo czasami zrozumienie czegoś na odwrót nie tylko szkodzi firmie, ale współpracy w pracy. I jeśli ktoś nie zna języka to z automatu czuje się gorszy, bo nie rozumie.

Szkolę w firmach jak pracować w zespole w którym pracują obywatele różnych nacji. Jak rozładowywać stres, jak skutecznie szukać relaksu, jak pracować w grupie, jak budować zespół, jak szanować drugiego człowieka z innego kraju z którym przyszło nam współpracować w firmie. Opracowałam program prewencyjny dla firm, dla pracowników i to zdecydowanie polepsza komunikację w firmie, zrozumienie, wzajemne relacje. Uczestniczę w projekcie „Stres w pracy znajdź rozwiązanie”. Pomaga wielu odbiorcom i z tego się bardzo cieszę. Są sposoby żeby go minimalizować. Dużo zależy właśnie od podejścia nas samych do nas samych i zrozumienia pewnych różnic kulturowych, które występują. Moje przesłanie do czytelników jest takie: rozwijaj się, ucz, nie poddawaj i daj sobie szansę. Jestem  przykładem, że zaczynając w Mc Donalds można do czegoś w życiu dojść.

pdua (dad)

fot. Marta Bem